Не разгрузил вагон с цементом=нахуй из института

Отлично

#жрите

#пломбир

Рубрика «дайті до Кієва за трі дня, місія нєвиполніма»

У фільмі «Опєрація Ы і другіє пріключєнія рускіх жмуріков »

Маг.inc😈 |Запропонувати👍| Звʼязок🚨

Приди и возьми

Щоразу, коли тебе за#буть на роботі, заходь на канал Офісний Антон

Це скарб з дебільних вимог замовників та начальників. Жиза для фрілансерів та офісних працівників.

Заходьте, тут вже сміються з ваших колег: @off_anton

російські спортсмени скоро не зможуть відкрити очі без застосування допінгу.

Допоможить закрити збір,
Залишилося зовсім трохи:
send.monobank.ua/jar/5UWtYEFB1V
5375411209963219

Друзі, хто підтримує збір більше ніж 500грн, той отримує авторський кухлик з підписом. Дякую за підтримку

То есть вы сознательно делаете гостиницу целью и пожтверждаете, что удары по гостиницам оправданы, да?

Спасибо за признание, даун

Бугага, блядь

І шо ви зробите? Ніхуя?)

Біляна. Крокодилові сльози балканської пані

Навіть Слободан Мілошевич вважав її надто радикальною, заявляючи, що їй місце в психлікарні. Вона була єдиною жінкою, яку було звинувачено у воєнних злочинах на Балканах і яка потрапила на лаву підсудних до Гааги. Її звали Біляна Плавшич.

В 1994 году Плавшич заявила, що вона та інші сербські націоналісти не могли вести переговори с боснійцями через генетику. Цитата:

Це був генетично деформований матеріал, що прийняв іслам. І тепер, звісно, з кожним наступним поколінням він просто концентрується. Стає все і гірше. Він просто самовиражаеєцца, діктуєт їх стіль мишлнєнія, заложенний в гєнах. И на протяженіі вєков гєни гени ісчо больше дєградіровалі

Біляну називали “сербською царицею” чи “сербської імператрицею”, “сербською матір’ю”, бо вона їздила на лінію фронту, розмовляла з бійцями, виступала перед ними із запальними промовами, відвідувала поранених у лікарнях.

Це була так звана залізна леді республіки сербської, аналогу динири. Уривок з книги - вони б і мухи не скривдили-, автор - Славенка Дракуліч

Її поведінку в суді описували як гідну. І я погоджуюся: на Трибуналі вона має гідний вигляд, хоча ця гідність ледь межує зі зверхністю. В тому, як вона сидить, у її позі, повороті голови, у тому, як дивиться на суддів, ніби згори, є щось неприємне — так, ніби це вона їх судить. І ця аура зверхності довкола неї не дає мені спокою.

Біляна Плавшич дратує мене, доки я нарешті не помічаю в ній дещо знайоме (а може, вона дратує мене саме тому, що я це помічаю?). Вона нагадує мені матір.

Деякі іноземні дипломати описували Плавшич як холодну та неприємну особу, наголошуючи, що вона навіть не потисла їм руки, тоді як інші сербські політики були привітними та ввічливими.
Власне, сидячи в судовій залі, Плавшич мала такий самий вигляд, як і тоді, коли тільки прийшла у велику політику,— вигляд видатної професорки.

Власне, вона була визнаною професоркою біології Сараєвського університету, а також провела певний час у Сполучених Штатах
за фулбрайтівською програмою обміну.

Напередодні війни в Боснії. Їй було вже шістдесят і невдовзі на неї чекала пенсія. У неї не було чоловіка, дітей та онуків, на яких можна було б зосередити увагу. Що важливіше - вона бачила, які люди приходили в політику. Деякі були її ко-легами, як-от науковець Нікола Колєвич, відомий знавець
Шекспіра, котрий 1997 року наклав на себе руки. Але більшість із них були некультурними, напівосвіченими людьми, які не мали нічого, окрім прагнення особистого зиску. Звісно, вона вважала, що може стати кращим і компетентнішим політиком. Не маючи родинних зобовʼязань, але повно енергії натомість, вона поринула в політику і сформувала власну партію, яка виграла вибори
1997 року.

Але статус єдиної жінки серед цих боснійських мачо-політиків вимагав розплати. Жінка на такій позиції мала бути значно кращою за чоловіків, а це для Біляни Плавшич у тих обставинах означало радикальнішу риторику.
І вона була радикальною.

Той факт, що жінка може бути відповідальною за деякі найстрашніші злочини, вчинені в Боснії під час війни, важко сприйняти, особливо людям, які бодай трохи вірять, що світ, очолюваний жінками, був би кращим, аніж той, у якому ми живемо. Але коли ця жінка керувала Боснією, там було справжне пекло.

Формально вона була другою державною особою в Республіці Сербській після Радована Караджича. Важко сказати, яку владу вона мала насправді, а в чому нею маніпулювали Слободан Мілошевич та Радован Караджич (якщо вона взагалі не була для них лише своєрідною «ширмою»). «Вона ніколи не брала участі в дискусіях, в ухваленні будь-яких рішень, навіть не бувала на зустрічах, де вирішували найнагальніші питання війни, миру та влади», — казав Карл Більдт, колишній найвищий міжнародний представник у Боснії, даючи свідчення на Трибуналі.

Але, навіть якщо в неї справді було мало влади, вона знала про те, що відбувалося, і в суді цього
не заперечувала.

Оскільки Біляна Плавшич жінка, мені було непросто відстежувати її політичну карʼєру впродовж десятиліття.

👇👇👇

Важко було слухати її радикальні націоналістичні промови та метафори, запозичені з біології, — скажімо, коли вона намагалася пояснити, що мусульмани в Боснії є лише «генетичною помилкою в сербському тілі», тож їх ліквідація є «природним явищем», а не воєнним злочином.

Навіть Слободан Мілошевичвуважав її надто радикальною, заявляючи, що їй місце — в психлікарні. Було жахливо уявляти, що вона, одна з колишніх керівниць таємної поліції в Республіці Сербській, а також одна з військових
командувачок, знала про голод, тортури та вбивства мусульманських вʼязнів у найгірших концентраційних таборах Омарска, Кератерм і Маняча. На ще одному фото з воєнних часів бачимо, як вона цілує сумнозвісного злочинця Желька Ражнатовича «Аркана», по суті, за кілька годин після того, як воєнізовані сербські групи ввійшли в Бієліну та вбили там сорок вісім людей. Тіла й досі ле-
жали на вулицях: Плавшич буквально довелося переступити через одне тіло, щоб обійняти Аркана за шию, поцілувати його та привітати з успішним виправленням генетичної помилки.

Коли вона дізналася про те, що їй висунуто звинувачення, то відразу ж здалася Трибуналові — ще в січні
2001 року, будучи твердо переконаною, що виконала свій обовʼязок, захистила власний народ, тож її не можна звинувачувати в геноциді, злочинах проти людяності, порушеннях законів та звичаїв війни, а також порушенні Женевської конвенції, в чому її звинуватив Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії. І в першій заяві вона, як і більшість, не визнала себе винною.

Після нетривалого арешту вона вийшла під заставу. Тож справжнім шоком стало її відеозвернення в жовтні 2002 року, яким Плавшич змінила початкову заяву й визнала себе винною. Це викликало серед сербів переляк: що сталося з цією жінкою? На що вона сподівалася?

Спекуляцій не бракувало. Можливо, вона вважала, що їй скоротять термін узамін на свідчення проти Мілошевича?
Врешті-решт, її знали як холодну та раціональну особу, а такі домовленості зі звинуваченням і самим судом були
частиною судової практики, тож цю можливість не варто
було виключати.

Але Біляна Плавшич здивувала всіх. Коли їй дали нагоду виступити на Трибуналі в грудні того самого року, вона була вже зовсім не схожою на людину, яку ми знали раніше. Власне, вона так змінилася, що її важко було впізнати. Виголошуючи коротке звернення, вона здавалася щирою, скромною, зворушливою та сповненою розкаяння.
Не назвеш інакше як дивом те, що Біляна Плавшич, коли опинилася в суді, не заявила, що, мовляв, лише виконувала свою роботу й не намагалася викликати співчуття лише тому, що була жінкою в балканському світі чоловіків-політиків.

Тепер вона визнала власну провину в злочинах проти людяності (у відповідь прокуратура забрала решту звинувачень проти неї):

«Я переконана й визнаю, що кілька тисяч невинних людей стали жертвами організованих і систематичних дій, покликаних прибрати мусульман і хорватів із території, яку серби вважали власною», — заявила вона в суді. Це твердження було безпрецедентним.
Її відповідь на запитання, яке вона сама поставила («як стало можливим, що серби вдалися до воєнних злочинів?»), була така:

сліпий страх, який призвів до одержимої рішучості ніколи не стати жертвами знову, як-от тоді, під час Другої світової війни, коли між ними та хорватами лютувала громадянська війна. «Через цю одержимість ідеєю не стати жертвами знову ми дозволили собі стати злочинцями», — визнала вона.

Але вона не завдала собі клопоту зауважити, що цей латентний страх, який сягає ще часів Другої світової, успішно розпалили медіа, і ще за кілька років до того, як почалася війна, колективну думку вже готували до подальших злочинів.

Коли їй висунули звинувачення в негуманному поводженні з не-сербами, вона визнала, що чула про це, але не доклала зусиль, щоб перевірити, чи правдиві ці чутки, адже в той час була переконана, що її народ не спроможний на такі дії. Вона визнала, що самозахист не може слугувати виправданням воєнним злочинам, і цього разу визнала також свою повну відповідальність.

👇👇